Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Скільки себе пам’ятав, Мирон не міг жити без музики. Ще в школі згуртував біля себе друзів, які сяк-так володіли музичними інструментами, й організував гурт, який пафосно називав рок-бандою. Олег − один із них. Він непогано давав раду з гітарою, а коли в старших класах, підробляючи на канікулах на будівництві, заробив трохи грошей і купив собі синтезатор, то перейшов на клавішні остаточно. У нього відкрився талант аранжувальника, але створювати щось самостійно він не міг, тому завжди страшенно дивувався Миронові, з якого так і виливалися мелодії. Тому хлопці, попрактикувавшись трохи на хітах своїх улюблених «Nirvana», «Depeshe Mode», «U2», цілком перейшли на власний репертуар.

Спершу це було лише наслідування легендарних гуртів, та потім у музикантів викристалізувався особливий, неповторний стиль, аналогів якому не мала сучасна українська естрада. Та біда в тім, що до тієї естради їм було, як до неба рачки, тому хлопці так і залишалися нікому не відомими музиками, які, може, створювали й геніальну музику, та, на жаль, доступну лише вузькому колу близьких друзів.

У рідному містечку часто лунали на хвилях місцевого радіо їхні «Золота лихоманка», «Остання спроба» і, звісно ж, «Пробач мені востаннє», які так полюбилися слухачам, що часом навіть перехожі наспівували їх, ідучи вулицею. У такі моменти Мирон почувався найщасливішою людиною на землі.

Але чомусь ті твори, які він уважав найкращими, не припадали до смаку невибагливим слухачам, і навіть хлопці з гурту не завжди їх схвалювали, а якщо й виконували, то лише з поваги до його таланту. Та Мирон був певен, ще просто не настав час. Колись його музика таки знайде свого, гідного шанувальника.

Ось і зараз вони з Олегом сиділи в невеличкому напівпідвальному приміщенні, яке слугувало їм за репетиційну, і чекали на двох своїх товаришів, барабанщика Костю й бас-гітариста Володю. Останнім часом Мирон перебував у стані творчого піднесення, тому вони розучували три нові мелодії. Слів до них іще не знайшли. Зазвичай це робив сам Мирон. До вже готової мелодії він підбирав вірш когось із сучасних поетів. Та останнім часом зупинявся переважно на віршах своєї знайомої Катрусі, молодої поетки, яка хоч і не видала ще жодної збірки, та їй пророкували славне майбутнє в літературі. Талановита дівчина писала вкрай провокативні тексти, які дуже пасували до Миронової непростої альтернативної музики.

Уперше він почув її на якомусь музично-поетичному фестивалі. Тоді вони й познайомилися. Прочитавши більше її віршів, зрозумів: це те, що треба! Запропонував співпрацю. Катруся не відмовилася. Так вона й стала автором пісень маловідомого, але талановитого рок-гурту «Ільхам».

− Татарською це означає натхнення, − пояснив Мирон, коли дівчина поцікавилася, звідки взялася така незвична, хоч і дуже красива назва.

Катрусині вірші вдихнули щось нове, свіже у творчість гурту. Талановита музика, якісне аранжування, влучні тексти − таке поєднання обіцяло велике майбутнє.

Мирон плив на хвилях натхнення. Ця нова мелодія, що він щойно награв її для Олега, мусить сподобатися всім. Легка, вона сама просилася, щоб її наспівали, промугикали собі під ніс, навіть не маючи ні особливого слуху, ні голосу.

Сьогодні ж він зіграє її для Катрусі, і вона точно віднайде у своєму записнику якийсь класний вірш, що надасть твору особливого шарму. А може, і напише щось спеціально для цієї музики, щось нове. А ще…

А ще він хотів дати їй послухати мелодію, яку написав уже давно, та не наважувався нікому продемонструвати. Чомусь думав, що, на відміну від хлопців, дівчина її зрозуміє. Музична композиція мала кілька вимірів сприйняття, її не можна просто слухати, у неї треба поринати з головою, цілком віддаючись ритмові. Там, мабуть, і текст не потрібен. Він збіднить музику, відсуне акценти з головного. Тут повинен залишитися тільки інструмент, гітара. Лише гармонія струн і пальців музиканта.

− Де ж це хлопці? − уже починав нервуватися Олег, який заради репетиції скасував побачення, а друзі так нахабно запізнювалися.

Мирон поглянув на годинника. Уже не мало сенсу чекати на них. Якщо й прийдуть, то навряд чи за ті двадцять хвилин, що залишалися до зустрічі з Катрусею, встигнуть пройти бодай одну композицію.

− Мені теж уже треба йти, − мовив юнак. − Катя чекає. Маємо подумати про тексти пісень.

− От тобі й маєш, − Олег уже не на жарт розлютився. − Я, як дурний, жертвую своїм особистим життям, і заради чого? Нікому нічого не треба!

− Заспокойся. Я зіграв тобі нову мелодію. Можливо, ти став першим слухачем геніального твору.

− Ага! − засміявся юнак. − Ти, Мире, від скромності не помреш.

Хлопці ще трохи пожартували, і Мирон пішов, покинувши Олега, який таки вирішив дочекатися товаришів, щоб всипати їм добрячого прочухана за таку безвідповідальність.

Юнак ішов вулицею. Цвіли каштани, у повітрі пливло якесь спокійне блаженство. Він мав іще трохи часу, тому вирішив прогулятися. Катя чекатиме на їхньому звичному місці, у сквері біля пам’ятника Шевченкові.

Підійшовши до світлофора й дочекавшись, коли загориться зелене світло, Мирон упевнено рушив, аж раптом…

Сильна рука схопила його за комір і різко смикнула назад. Червона десятка, не гальмуючи, на величезній швидкості пронеслася за якихось півметра від нього.

Хлопець спершу навіть не збагнув, що сталося. Лише коли поряд почала галасувати й проклинати божевільного водія якась жінка, зрозумів: щойно хтось урятував його від смерті.

Мироновим тілом пробігло щось, схоже на судому. Так, наче хтось пронизав його поглядом. Та поряд, окрім жінки, нікого не було, а вона дивилася в інший бік, туди, де зникло авто, і грозилася кулаком.

Що з ним щойно сталося? Мирон не вірив у дива, та, здається, щойно став свідком одного з них.

Метр стояв на іншому боці вулиці. Так, він бачив Мирона. Не могло бути й сумнівів, що це саме той хлопець, якого він знав (хоч і зовні він виглядав інакше), який тривалий час мешкав у Країні й писав чудову музику для свого реципієнта Світозара. Але що він робив Тут, у Реальності? Зараз він мав би потрапити в аварію й упасти в кому. Але цього не сталося. Чому? Невже йому більше не місце серед творців?

Але як же так? Він же митець. А тепер виходить, Країна його не потребує? Чому? Бо Світозар навчився творити сам?

Метра пробрав холодний піт. Страшна загроза нависла над усіма митцями Нічгорода, Місяцеграда,